"Час даремно не витрачай, молодий ти чи старий. Ударом учись відповідати на удар!" З трактату XVIII ст. з окінава-те (окінавського рукопашного бою, предка сучасного карате).
Слово "карате" з 1927 року пишеться двома ієрогліфами: "кара" - порожнеча, "те" - рука в сенсі "пуста рука". Таким чином, карате, у вільному перекладі - "рукопашний бій порожніми руками". Яка ж тут зброя? Рука, нога, та голова почасти, як ударний інструмент. Ну і бойовий дух, куди ж без нього!
Але так було далеко не завжди. До 1927 року слово "карате" писалося по іншому. Перший ієрогліф "кара" - "Китай", другий "те" - рука. Звучить однаково, але сенс змінюється кардинально - "китайський рука". Китайці в застосуванні зброї та підручних предметів, як зброї, були дуже великі майстри!
Окінавський рукопашний бій "окинава-те" чи "Тоде", з якого, власне, і виросло сучасне карате, був дуже своєрідним бойовим мистецтвом. Окінава-те має дуже давнє коріння, яке нерозривно пов'язане з історією архіпелагу Рюкю, головним островом якого й була Окінава.
Окінава стояла на перехресті торговельних шляхів з Японії до південного Китаю, і тому там завжди було багато різноманітного торгового люду. Японці, корейці, китайці... У XII столітті саме сюди втекли залишки дружин клану Тайра, розбиті в "материковій Японії" кланом Мінамото. Саме ці добре навчені воїни й почали навчати населення островів військових мистецтв. Населення Окінави багато років відстоювало свою незалежність від Японії, але наприкінці 1372 р. король Саудо визнав васальну залежність архіпелагу Рюкю (і Окінави, природно) від... Китаю. Саме з цього часу і повалили на Окінаву китайські торговці, яким не дозволялося жити в Японії. Саме тоді утворилася на Окінаві численна китайська громада. А серед китайських торговців було доволі багато майстрів китайських бойових мистецтв, яких, у тогочасному Китаї, навчалися в сім'ї будь-якої багатої людини.
Ось цей сплав - самурайського бойового мистецтва, китайського рукопашного бою і певних історичних умов і дав світові такий феномен як карате. Причому, головними умовою формування специфіки карате були саме історичні.
Традиційно на Окінаві було три провінції, які завжди воювали між собою. 1429 року король Се Ха-сі об'єднав усі три області під своєю владою і, бажаючи припинити всі спроби заколоту, заборонив жителям країни носити зброю. Будь-яку! Право на носіння зброї залишилося тільки в королівської сім'ї та його дружини. А все населення архіпелагу, крім місцевих податей, було обкладено непомірними поборами на користь королівської родини. Уже тоді народ почав об'єднуватися в товариства самооборони, щоб протистояти як розбійникам, так і збирачам податей, яких супроводжувала озброєна охорона. А майстри китайських бойових мистецтв почали в масовому порядку навчати простий народ того, що вміли: мистецтва рукопашного бою.
Далі - більше. Японці, які завоювали архіпелаг Рюкю на початку XVII століття, не стали змінювати звичний порядок речей, а обклали населення додатковими поборами на користь "федерального уряду", тобто на користь імператорської скарбниці. А щоб народ не опирався, вилучили у нього, народу, всі залізні предмети, які не є сільськогосподарськими знаряддями, аж до кухонних ножів! Навіть ковалів із сіл перевезли з сіл у великі міста! Ну, а конвої збирачів податей супроводжували тепер самурайські загони, належно екіпіровані та навчені.
Саме тоді й почало населення Окінави навчатися мистецтву бою без зброї в масовому порядку. Групи самооборони були тоді в будь-якій громаді, в селах, ремісничих селищах, містах...
Стиль бою, вироблений у цих суворих умовах, і називався "окінава-те". Стилі цього бою дещо різнилися в різних провінціях і носили назви головних міст провінцій - Наха-те, Сюрі-те, Томарі-те.
Оскільки сутичка з озброєним самураєм швидко закінчувалася смертю одного з супротивників, бити потрібно було першим і... на смерть! Особливий удар робився на тренування ударів руками та ногами. За легендою, вдалий удар майстра окінава-те пробивав самурайський панцир або розколював шолом!
Окінавське карате "Нехай міцнішою за сталь булатну
Буде твоя рука!
Щоб даремно вороги сподівалися
На міць сталевого клинка!"
З трактату з окінава-те. XVIII ст.
Тренування тривали навіть не роками - десятиліттями! Спочатку новачок бив щільний сніп соломи, потім - дерево, камінь, розпечене залізо. Сила удару ногою в сучасних майстрів карате сягає однієї тонни. Особливими тренуваннями досягалася феноменальна швидкість удару, адже від цього й залежало життя! Система концентрації енергії ци (або кі), перейнята в китайських майстрів, теж застосовувалася повсюдно. З її допомогою рука або нога перетворювалася на страшну, смертоносну (без перебільшення) зброю. Саме для перевірки концентрації в ударі й набула в карате поширення практика тамесі-варі - розбивання твердих предметів.
7/22/2023 |
Кімната Додзьо:
Історія та Традиції
|
